Кримські татари: до питання про події 1944
Після закінчення холодної війни, розвалу соціалістичного табору і утворення безлічі нових незалежних держав почала набирати обертів тенденція до перегляду історії. Це виражалося не тільки в переоцінці будь-яких історичних фактів, а й у написанні нової національної історії в ряді держав.
У молодих, новостворених державах, багато з яких поки не здатні дати своєму суспільству всі соціальні блага, з метою створення монолітного суспільства на урядовому рівні піднімаються проблеми, пов'язані з національними питаннями, з трагічними сторінками минулого і так далі. Зокрема в кількох країнах колишнього соціалістичного табору актуальною стала проблема геноциду. Дійсно, гра на патріотичних почуттях мільйонів людей (а у випадку з таким делікатним питанням, як геноцид, вони мають місце) є міцним фундаментом для створення загальної національної ідеї. Однак є тут і зворотний бік медалі. Звинувачення в настільки важкому злочині, як геноцид, - вельми серйозна, і приймати його на віру без будь-яких достовірних доказів в корені не вірно. Проте це не заважає багатьом народам апелювати до цього терміну.
Одним з найбільш суперечливих і спірних питань у цьому ключі є депортація кримських татар у Великій Вітчизняній війні. Відомо, що Крим зараз на правах автономної республіки входить до складу України, проте навіть цей статус дозволяє пропагувати ідею геноциду кримськотатарського народу. Наскільки ж правомірні домагання корінних жителів півострова Україні на визнання депортації актом геноциду?
З самого початку Великої Вітчизняної війни Крим вважався одним з найважливіших об'єктів, необхідних Вермахту для успішного наступу вглиб країни. В першу чергу це, звичайно, пояснювалося наявністю тут баз ВМФ: оволодіння півостровом фактично означало неподільну владу Німеччини на півночі Чорноморського басейну.
Наступ на півострів почалося силами армії "Південь" в жовтні 1941 р, і справедливості заради варто відзначити, що активізація німців у цьому напрямку відразу ж спровокувала масове дезертирство татар з лав Червоної Армії.
Історія вже знала приклади того, як під час бойових дій корінні жителі острова брали сторону інтервентів. Так, кримські татари в Кримській війні 1853-1856 рр. активно залучалися в дії на боці франко-англо-турецької коаліції.
Так чи інакше, не відходячи від головної теми, слід сказати, що до початку війни в Криму було сформовано 4 дивізії, практично всі вони не змогли показати високих бойових якостей. Звичайно, дивізії не були повністю укомплектовані кримськими татарами, проте факт залишається фактом. Більше того, відсутність войовничого настрою стало не головною проблемою: незабаром серед татар почалося масове дезертирство.
Крім того, кримські татари активно покидали і партизанські загони, створені практично відразу з початком війни. Цей факт значно спрощував німцям управління над окупованою територією.
Лояльне ставлення татар до загарбників демонструвалося також і в прояві особистої поваги. Так, генерал Манштейн писав, що татарська делегація вшанувала його дарами для головнокомандувача німецькими військами.
Зрештою склалися "теплі відносини" кримські татари відчули, коли нацисти створили 8 кримсько-татарських батальйонів. Під управлінням німців стали формуватися і збройні загони "самооборони". Багато татари використовувалися в якості провідників проти партизанських загонів. Лояльними до німців були і мирні кримські татари.
Всі ці факти не могли бути проігноровані урядом СРСР. Звільнення Криму в 1944 р спричинило за собою відповідні заходи проти місцевого населення. 18 травня 1944 почалася депортація кримських татар. Всього за два дні звідси в Середню Азію, переважно в Узбекистан, було виселено близько 200 тисяч чоловік. За різними оцінками, в ході переселення і в перші роки після нього загинуло від 10 до 50% переселенців. Саме ці події кримські татари і розцінюють як геноцид свого народу.
Однак чи правомірна така трактовка, враховуючи факти колабораціонізму татар? Перегляд подій депортації проводився ще в радянські часи, і, до честі керівників Країни Рад, треба сказати, що масове виселення татар з Криму було визнано непропорційним і необґрунтованим рішенням, тим більше що більшість колабораціоністів пішло на Захід із відступаючими частинами Вермахту. Таким чином, рішення про переселення було вже визнано не зовсім доцільним, але разом з тим, кваліфікувати ці події як геноцид було б невірно. Бо це визначення передбачає цілеспрямоване винищення народу, санкціоноване державою. Документів ж, що підтверджують рішення про тотальне винищення татар на національному ґрунті, не існує.
Це підводить нас до висновку про те, що претензії татар на визнання депортації актом геноциду необгрунтовані, однак очевидно, що самі кримські татари не відступляться від своїх позицій. Вирішення цього питання на сьогоднішній день вимагає глибокого аналізу, свій відбиток накладає і політична орієнтація, прихильники СРСР і повернення до минулого ніколи не стануть засуджувати події 1944 Таким чином, ймовірно, що це питання буде залишатися дискусійним ще не один десяток років.